?

Log in

У кожного порядного архіваріуса є покажник тем, які варто почитати. Сумлінно викопав хороші пости. Оновлено 31.01.13. Уже 85 книг ;)

Читацький щоденник

Відгуки та рецензіїCollapse )


Побажання

Шановні френди та читачі! Цей журнал - аналогія затишного пивбару. Звідси 2 побажання:
1. Підписуватися у коментах, якщо ви незалогінений. Як завгодно, іменем, ніком, акаунтом, байдуже. З анонімусами говорити неприємно
2. Аргументувати свою думку. Сказати "боже яка неконструктивна критика" - що в муку перднути.
2.1. Матюкацця, писати ни граматно - та наздоровля! Тільки не на адресу співбесідників і не для зв'язку слів.

"Записки кирасира" князя Володимира Трубецького (1892—1937) - приємне чтиво про красивих гвардійців останніх років Російської імперії - і про її руйнування. Мемуари написані легко та душевно, і з них постає юнак з давнього княжого роду, який вибрав військову професію.

Трубецькой пішов до елітного війська - у гвардійський полк "синіх кірасирів", тобто  Лейб-гвардії Кірасирского її Величності полку, і став офіцером у 1912 році.

Історична довідка: гвардія у царській Росії - це офіційна еліта. Серед офіцерів гвардії потомствених дворян було більше 90%, у кавалерії - більше 96% (проти 40 в армії), рівень вимог до гвардійського офіцера був високий у здібностях та надвисокий у поведінці. Солдат до гвардії відбирали як породисту худобу - лише високих, ставних, і за зовнішністю по полках (дебелі - у Преображенський полк, блакитноокі блондини - у Семенівський, бородаті брюнети - в Ізмайлівський).

Що цікавого:

- гвардія. В сучасному світі важко уявити собі подібне армійське середовище. Гвардія - це офіційна еліта тогочасного суспільства. Офіцер гвардії був бездоганно вихованим (у дворянському сенсі - окрім детального знання етикету та виробленої постави, це вбиті в підкірку навики поводження у різних життєвих ситуаціях, витримка, вміння спілкуватися). Він знав кілька мов, зазвичай був добрим спортсменом - переважно стрільба та кінна їзда, був вишколеним. У побуті мав показувати найвищий клас - одягався лише у найкращих військових кравців (наприклад, герой мемуарів замовляє перший мундир у Норденштрема, який обшивав формою царську сім'ю), жив на найдорожчих квартирах, їздив лише на найкращих конях. Одружитися міг лише на дворянці бездоганної поведінки.

Цитата про клас у дрібницях: "звук шпор в той далекий час був дуже красномовний. Так, коли ви чули позаду себе на вулиці гучне войовниче і викличне брязкання, ви не озираючись могли сміливо сказати, що за вами йде або жандарм, або який-небудь штабний пацюк... Якщо до вас линув тонкий, задерикуватий, кокетливий або ж гучний передзвін, — ви знали, що десь поруч приїхав у столицю провінційний хвацький армієць, гусар-червоноштанник. Але якщо до вашого слуху доносилася м'яка і благородно дзинькаюча мелодія, — тонкий, вихований гвардійський офіцер, досвідчений у правилах пристойності і хорошого тону — офіцер, що носить знамениті савельєвські шпори, зроблені з якогось чарівного і, звичайно, дуже дорогого сплаву."

За дотриманням правил пильно стежили офіцери, а суд полку за відхід від традицій гвардії пропонував винному подати рапорт на перехід в армію. Офіцери полка наводили довідки про поведінку кандидатів (наприклад, одному з охотників відмовили у прийом до полку через участь в любительських  виставах - "лицедію" не місце у гвардії), про їх наречених і навіть оглядали коней перед виїздом.


Форма кірасирів часів князя Трубецького. Обов'язковий ставний кінь гнідої масті

Витрати на "гвардійське" життя були шалені. Окрім коней, квартири та амуніції, передбачався постійний "шик" - гвардієць міг купувати їжу лише в найдорожчому магазині, ніколи не торгувався і не брав здачу. Була традиція пригощати солдат свого підрозділу кілька разів на рік. Тому служба у гвардії не була прибутковою, завжди докладали "зі своїх". Князь Трубецькой побоювався, що коштів сім'ї не вистачить на службу у "старій" гвардії - найбільш почесних полках, що квартирували у Петербурзі, тому пішов до Синіх кирасирів у Гатчину, там дешевше житло і загалом простіший побут.

Наприклад, кінь у Трубецького коштував 1000 рублів, це значно більше, ніж річний заробіток кваліфікованого робітника (біля 600 рублів) та трохи менше річного заробітку чиновника середньої руки. Або ж у 3 рази більше, ніж було потрібно на рік студенту для мінімального рівня життя. А коней треба мінімум двоє.

Та не слід перебільшувати духовні потреби офіцерів гвардії - у більшості своїй, за спогадами, їх цікавили коні та жінки, часом - білявійськовий спорт та іноді служба. Коли Чехов характеризував Миколу ІІ як гвардійського офіцера, це і малося на увазі - бездоганне виховання, витримка, і доволі обмежений світогляд.

Починалося це з юності, навіть в елітному Миколаївському училищі "цікавитися науками взагалі вважалося... поганим тоном. Гульнути ж з гарною дівкою, випити у веселій компанії, а при нагоді — дати по пиці цивільному інтелігенту або ж підчепити хворобу, про яку вголос в пристойному товаристві не говорять, — ось це були варті справи".

Традиція дуелей потроху відходила в минуле. Хоч якраз у 1912 році видано знаменитий Дуельний кодекс Дурасова, у полку за весь час служби автор не пригадує жодної дуелі. Двічі були негарні історії, коли один офіцер відбивав дружину в іншого, і це закінчувалося лише рапортом та переводом в армію. У часи Пушкіна це було б абсурдом, до бар'єру кликали і за менші гріхи.

- військо. Для дворянина Трубецького військова служба - це не кар'єра і не "самореалізація", це вибір ролі та способу принести користь державі. Тому загалом він не мучиться роздумами, натомість вибирає полк за красою мундира (а мундири офіцерів були справді хвацькими, особливо у гвардії). Натомість армія вимагала від вояка (і солдата, і офіцера) у першу чергу особистої хоробрості (творчий спадок Суворова, ага). Офіцер міг бути бабієм, тупим солдафоном - але він мав бути хоробрим. Справді, дуже несхожі один на одного однополчани Трубецького загинули в перший рік війни у хоробрих, але самогубчих кавалерійських атаках.

- охотники (рос. вольноопределящиеся). Чи не єдиний відомий в нашій культурі - охотник Марек зі Швейка, альтер-его Гашека, і він "шланг".

Князь Трубецькой іде до полку як охотник, це шлях до офіцерства поза військовою освітою. Зокрема, випусник гімназії міг поступити до полку як охотник, відслужити 1-2 роки на правах солдата, скласти екстерном офіцерські іспити та поступити у полк. Період служби був дуже своєрідним - з одного боку він солдат у всьому, з іншого - це дворянин з відповідною культурою та майбутній офіцер. У гвардії, за спогадами Трубецького, для солдатів він був чужим за всіма рисами, для офіцерів - за статусом.

Більше того - унтери та стройові командири знущалися над охотниками куди більше, ніж над солдатами. Мотивація: солдат - він неосвічений і життя йому не мед, а тут паненя армійського хліба захотіло, ну скуштуй! Проте звертання офіцерів до охотника було традиційно на "ви".

"Проміжний" статус автора-охотника переплівся з його юнацьким віком і став причиною багатьох роздумів та спостережень.

- солдати. До солдатів гвардійці ставилися як добрий господар - до вірної худоби, чи як кінолог - до песиків. Офіцери пишалися їх хоробрістю та вишколом, на усі свята пригощали випивкою зі своєї кишені, намагалися покращити побут - але навіть уявити не могли солдата рівним собі. Прірва була майже як між двома біологічними видами. І це у гвардії, де рівень культури поведінки був дуже високим (зокрема, старші офіцери забороняли молодшим лаятися матом на солдатів, про побої і мови немає). В армії та на флоті все було ну зовсім по-іншому. Не дивно, що у 1917 солдати почали натхненно та невтомно різати своїх командирів.

- дідівщина. Тут чудова цитата без перекладу: "Самый свирепый «цук» царил именно в эскадроне, где юнкера старшего курса обязаны были в силу традиции цукать юнкеров младшего курса. Каждый юнкер старшего курса имел своего, так называемого «зверя», то есть юнкера-первокурсника, над которым он куражился и измывался, как хотел. Младший не только должен был тянуться перед старшим, оказывая ему чинопочитание — он обязан был исполнять самые нелепые прихоти и приказания старшего... Бывало, если ночью старшему хотелось в уборную, он будил своего «зверя» и верхом на нем отправлялся за своей естественной нуждой. Это никого не удивляло и считалось вполне нормальным. Если старшему не спалось, он нередко будил младшего и развлекался, заставляя последнего рассказать похабный анекдот или же говорил ему: «Молодой, пулей назовите имя моей любимой женщины», или «Молодой, пулей назовите полчок, в который я выйду корнетом». Разбуженный «зверь» обыкновенно отвечал на эти вопросы безошибочно, так как обязан был знать назубок, как имена женщин, любимых старшими, так и полки, в которые старшие намеревались поступить. В случае неправильного ответа старший тут же наказывал «зверя», заставляя его приседать на корточках подряд раз тридцать или сорок, приговаривая: «ать — два, ать — два, ать — два».

Впізнаються найгірші риси дідівщини радянської армії. Хто сказав "совок"? До речі, за легендою, цук вигадав корнет Михайло Лермонтов.

І все ж ніхто з героїв спогадів уявити не міг, що через якісь 5 років вибухне революція та війна всіх проти всіх. Недивно - гвардійці жили у своєму світі, а для решти головним було почуття зневаги. Зовсім юний Трубецькой вже зневажає "дику армію" з її провінційними гарнізонами, зневажає усіх цивільних та ввічливо відмежовує себе від простого народу. Проблеми країни їх не цікавили, вони добре вміли сміливо іти в атаку на ворожий стрій, але хвороби своєї держави гвардійців не обходили.


До "Писем из деревни" російського поміщика, а в минулому хіміка Олександра Енгельгарта доля була доброю - епістолярні есе 70-х років ХІХ століття пережили всі російські режими. "Листи" видавали, читали соціологи та історики.  Секрет добірки, що вперше побачила світ в "Отечественных записках" - у вмінні побачити та правдиво розповісти про побут російського села першого десятиліття по реформі. Друга половина есе присвячена більше роздумам, ніж документальній фіксації, і тому менш пізнавальна, хоч і має інтерес як історія суспільної думки. Десь на 7 листі з 12 автор запив, і ця частина записів нудна, як харамаркання, втім, потім пану Енгельгардту вдалося повернутися до людської подоби.

Село та людиCollapse )
Четвертий - бажання самостійно вести господарство. Активно відділяючись, відгороджуючи двори, у селян різко зростали витрати на супутні роботи. Енгельгарт порівнює: у нього в маєтку одна жінка готує їжу для 20 робітників, і ще залишається час. Один скотник доглядає біля 50 голів худоби. В особистому господарстві жінка витрачає практично стільки ж часу на їжу для 4-5 чоловік, а пастух - на 2-3 голови худоби, результат праці - в 8-10 разів менший. І якщо з випасом селяни стихійно кооперувалися, то жіноча праця була необхідною та незамінною. Енгельгард мріє про артілі, фактично - колгоспи у їх початковому, довоєнному розумінні (невеликий розмір, спільність робіт), практично доходить до теорії трудоднів. Але вважає, що організовувати та очолювати такі артілі має інтелігенція. Логічно - заможному селянину артіль не потрібна, а незаможний дуже часто неосвічений та ледачий.

Деталь: бідність - це коли хліба починає бракувати уже з Покрови (1 жовтня по старому стилю). З 12 місяців року бідний селянин їв хліба вдосталь лише 2 місяці. Після Різдва хліба бракувало практично всім, і другі півроку село жило впроголодь. Про побут селян - у другій частині, stay tuned!
Знайомство з романом молодого львівського прозаїка Богдана Коломійчука "Людвисар" почалося півтора роки тому на фейсбуку, де автор демонстрував книгу в дзеркалі, на фоні власних тілес в стилі гарного мужичка Адама Жоржевича. Тим більше цікаво, наскільки відповідає текст манері авторської самоподачі.

"Людвисар. Ігри вельмож" належить до "пограничного", за класифікацією Михайла Назаренка, жанру - він поєднує риси історико-пригодницького роману та фентезі. Дія відбувається наприкінці XVI століття на Західній Україні, де вирує мішанина націй та держав. До історичного фону додається українська містика: відьми, вовкулака, водяник, песиголовці та сам дідько.


Фото цуплене з Мережі

Інтрига роману зав'язується навколо магічної надгармати, таємницю якої знають троє учнів майстра Тартільйо. Двоє з них - суперники лікар Домінік Гепнер (він же людвисар, тобто ливар) та угорець-вовкулака Іштван. Третя - чарівна Софія, яка тримає у пам'яті необхідні знання. Четверта складова - рубін "Янгольська кров", частинка крові архангела Михаїла. Колись він дав непереможну силу султану Сулейману, а зараз за ним полює слуга каменя - чорт в образі графа Хіха.

Основні події - це бої, викрадення та переслідування Домініка, поета Себастьяна, львівського кур'єра Христофа, пари найманців Ореста та Казимира, солдатів Лук'яна та Матвія, та козаків князя Острозького. А ігри вельмож - мляві інтриги князя Костянтина Острозького, який хоче ув'язнити польського короля, підступи львівського єпископа-самозванця Лібера та п'янички графа Другета. І присмака до пошуків вундерваффе - численні любовні пригоди у шинках та замках.

Вибір часопростору - явна авторська удача. XVІ століття - час народження держав та народів, Львів з його національним та конфесійним розмаїттям добре підходить для історико-пригодницького жанру. Водночас для України цей час достатньо готичний, магія ще може органічно існувати на фоні реальності. Богдану Коломійчуку вдалося уникнути зужитих штамів українського історичного роману: героїчних вусатих козаченьків, підступних (або, за останнім трендом, хоробрих) татар, яничарів та інших урус-шайтанів. Також у романі майже немає героїчного українського пафосу та натяків на сучасну епоху. Все це добре грає на користь роману.

До вдалих сторін тексту можна віднести зібраність сюжету, який, незважаючи на кількість персонажів, що більше пасувала б епопеї, тримається купи (нехай і з кількома випадками авторської сваволі). Інтрига тримає читача від першої сторінки і до останньої, завжди є за кого вболівати та переживати, а текст - легкий та читабельний.

За жанром та часопростором найближчими до "Людвисара" будуть містичні "Пасинки восьмої заповіді" Генрі Лайома Олді: шаблі та кунтуші, пані та панове, корчми та замки. Проте у Богдана Коломійчука магічний та історичний елементи змішані приблизно порівну, з тексту можна прибрати як чари, так і історичну конкретику, перенести дію в умовну епоху. Водночас у тексті немає заглиблення ні в реальність, ні в магію. Імовірно, завдяки цьому роман припаде до вподоби обом аудиторіям - любителям історії та фентезі.

Організація тексту та робота з історичним матеріалом нагадує стильову манеру Олександра Дюма в "Трьох мушкетерах" - інтриги вельмож та хоробрість їх підлеглих, багато дуелей та кохання. Бравий кур'єр Христоф здається рідним братом Д'Артаньяна - він радо скаче між містами, легко дістає з піхов шаблю та рубає супротивників на капусту. Рівень психологічної достовірності героїв аналогічний до творів Дюма-батька - заглиблення в характери немає навіть на рівні розважальних жанрів. Герої живуть з бажанням вчинити щоденний подвиг, без зайвих слів почати герць та заскочити в будуар. Та, на відміну від батька мушкетерів, Богдан Коломійчук не спромігся цікаво описати "підкладку" персонажів - читач нічого не знає про Христофа, Домініка та решту хоробрих рубак (окрім того, що вони хоробрі та рубаки). Вельможі - владні, позитивні герої - мужні, негативні - боязгузливі п'яниці, жінки прекрасні та звабливі. У жінках заплутатися найлегше - описи їх краси однаково приторні.

В історико-пригодницькому жанрі увагу читача традиційно приковують сцени дуелей та любовних пригод. Імовірно, "Людвисар" планувався у категорію "для молодшого шкільного віку", бо герці та кохання у ньому цнотливо приховані. Герої завжди розправляються з ворогами без зайвих слів та описів, достатньо дістати шаблю - і ті, кому судилося померти, вже стікають кров'ю. В обіймах жінок персонажі "тонуть у вроді" без деталей, любовні зустрічі - романтична суміш скромності та амнезії.

"Ігри вельмож" напрошуються на порівняння з "Іграми престолів" Джоржа Мартіна, але в українського прозаїка є проблеми не лише з боями та еротичними сценами. Ігри вельмож, які в Мартіна приковують увагу від Вінтерфеллу до Гіса, на теренах Західної України не прижилися. Читачу важко зрозуміти, чого хочуть князь Острозький, польский король та львівський староста. За текстом князь спершу хоче кинути короля до в'язниці, а потім вирішує причарувати його гарною молодицею. А далі? Закохати до смерті? Який сенс тимчасового ув'язнення слабкого короля? Натомість автор не цурається коментувати пересічні події в тексті: що було "насправді", "річ у тім", що сталося за кілька років до зображених подій чи через століття після.

Аналізуючи історичний бік роману, постає питання: наскільки у "прикордонному жанрі" слід дотримуватися історичної правди? Імовірно, програма-мінімум - достовірно зображувати епоху та реальних дійових осіб. Складається враження, що Богдана Коломійчука скосила хвороба, що раніше вразила Владислава Івченка та Галину Пагутяк - історична халтура. Події в тексті відбуваються між 1562 та 1574 роком (датування за деталями тексту, точно не раніше 1559 - вказано прямо). Тоді як молоді герої можуть раз за разом згадувати свою участь в битві під Оршею 1514 року? Напевне, автор дуже хотів вкузьмити Оршею триклятих москалів, потім довелося змінювати час дії - а деталі лишилися. На це вказує і помилка на 50 років у віці Галілея - судячи з усього, спочатку час дії роману планувався на 1520-ті роки, а потім текст зшито білими нитками.

Магії у творі, натомість, бракує балансу. На початку тексту чари у світі "Людвисара" існують як щось реальне, але рідкісне і таємне. Герої шукають відьом, у графі Хіху, незважаюючи на повний набір витівок "від кота Бегемота", не відразу розпізнають диявола. Натомість на середині виявляється, що Львовом може гасати загін песиголовців (і це не викликає подиву героїв). А в кінці козаки взагалі не дивуються, коли їх товариш раптом виявився ентом людинодеревом і вбив вовкулаку. Відношення магії до реальності описаного світу лишається незрозумілим.

При доволі схематичному зображенні ключових моментів текст перевантажений. По двоє претендентів на головного героя та героїню, більше 20 активних персонажів забагато для розміру тексту. Разом з недостатньою персоналізацією це дає ефект "миготіння" - можна заплутатися в дійових особах та їх взаємних контактах. Також перевантажена інтрига. Якщо майстер мав камінь, який міг сам по собі давати необмежену владу, то для чого використовувати його як частину супер-гармати? Два супер-артефакти гірше, ніж один. Якщо трійця учнів майстра Тартальї знає таємницю гармати, і має загалом добру мету - визволення своїх країв, то навіщо Іштвана робити вовкулакою, а Софію - відьмою? Якщо Лібер - самозванець, то чому він постійно хоче спалити відьму?

При бажанні можна нарити купу дрібних похибок. Невідомо як автор уявляв собі львівський бал того часу, але сплутати на балу заміжню жінку з дівчиною неможливо. Ні король, ні канцлер не їздили по країні без почту та охорони. Переплутати поляка з жидом у той час було неможливо. Ударом шаблі відрубати голову одним ударом - фантастика. Суспільна межа між поляками та українцями ішла радше за релігійною, а не національною ознакою. Якщо підкреслити всі такі моменти, книга аж рябить червоним.

У "Людвисарі" є все, щоб бути хорошим, крім авторської майстерності. Недбалість письма та неохайність в деталях, характерна для української жанрової літератури, видна в кожному фрагменті роману Богдана Коломійчука. Хочеться вірити, що в інших творах автор покращив стиль та глибину розробки, але судячи з його орієнтації на вітчизняний поп-літ, перспективи видно, як у дзеркалі. В давнину цей вираз означав "доволі туманні".

Серед принад України - три вузькоколійні залізниці з регулярним рухом. Я вже був на Поліській лінії та на Боржаві, лишалася Гайворонська вузькоколійка, куди їхати дуже вламувало через відсутність будь-яких цікавинок в радіусі сотні кілометрів. Але "Добре поїхали" з Ярославом Козаком запропонувала направду унікальну акцію: покататися на вузькоколійці на справжньому паровозі. Прогавити таке не можна!

Вузькоколійка це круто, бо лише там зберігаються технічні рішення початку ХХ століття (ручні стрілки, ударно-упряжне зчеплення вагонів, від якого смикає, семиметрові рейки та інші цікавинки). На вузькій колії вагони з відкритими тамбурами, тому можна їхати, звісивши ноги. Гілка вузькоколійки - зазвичай одна колія, яка тягнеться між кущами та тихими селами, де ніяк не очікуєш побачити тепловоз і вагони. І просто вона мініатюрна та симпатична.


ustia.jpg

Паровоз на вузькоколійці - це втричі цікавіше, ніж просто вузька колія. Це як іти по вулиці, побачити живого мамонта і покататися на ньому. Колись я малий питав батька, чи застав він паровози - і тато розповів, як він прибуває на станцію, чмихає та крутить величезні колеса. А тут можна все це побачити на власні очі.

Зауважу, що відхід паротяга я бачив на київському вокзалі, він там величний та суворий мастодонт. Але кататися по Києву на екскурсійному паровозі не дуже цікаво - він на мазуті, достатньо потужний, тягне прості вагони - тому особливої різниці зі звичайним потягом нема. А з Гайворона їхав геть невеличкий (хоча для вузькоколійки магістральний, тобто великий) Гр-280 - таке собі слоненятко (чи б пак мамонтенятко).

[Як воно - кататися на паровозі?!]

Звідки: воскресив старика завзятий австріяк Вольфрам Венделін, закоханий в паровози та українські вузькоколійки. Він організував кілька турів на паровозах для альте дойче пердунярен, а на цій ділянці взяв на хвіст групу Ярослава Козака. Тур задуманий як фотографічний: поїзд зупиняється в мальовничих місцях, і робить проїзд-два, щоб всі могли вдосталь нафоткати.


steampunk.jpg
Сувора естетика стімпанку

Подорож мало не зірвалася - виїзд о 3.50 у будень - задоволення специфічне. Ми бачили ніч, гуляли всю ніч до автобуса у Сашка antytentyra на хаті, дивлячись на шалений дощ за вікном, поки о 4 ранку не всілися у затишний бусик. За що люблю турфірму Ярослава - бус у нього завжди комфортний, з місцем для ніг. Зібрали групу з 10 чоловік (підозрюю, що турфірма спрацювала собі у збиток).


gaivoron.jpg

Артефакт з Гайворона

Дорогу до Гайворона проспав. Гайворон - маленьке забичене містечко, зустрів нас дощем. На вокзалі потроху збиралася група із заспаних українців та сивочолих європейців. За рідною традицією, виїзд забарився на добру годину, і замість плану Голованівськ - Рудниця, ми зразу поїхали до останнього пункту.


Паровозик не розчарував - він радісно пихкав, пускав пару та чорний дим. Для фотогенічної чорноти в топку кидали шини, а їхав на дровах. Тягнув він платформу та два пасажирські вагони - звичайний сидячий та дуже цікавий старовинний вагон. Вольфрам запевнив, що це один з найстаріших пасажирських вагонів у Східній Європі. Зараз це шляхова лабораторія - у ньому розміщено механічний пристрій для заміру якості колій, а також кілька маленьких купе зі старими шкіряними диванами.


perdun.jpg

Приклад європейської толерантності. У туриста на одній планці прикручений цифровий Nikon та плівковковий Canon

Сидячий вагон був забитий, сиві старички щось гуторили по-німецьки, вперше почув австрійську вимову, навіть не уявляв, як вона відрізняється від хохдойча. Середній рік туриста - три прогули на цвинтарі 60+, але вони доволі жваві, висипаються з вагонів та радісно фоткають видовище своєї юності. Молоді ж українці почали розбавляти сірий дощ чаркуванням. Через якусь годинку почалася ламана англійська, тости "фор френдшіп", старички радо пригощалися різними напоями - досить непоганою була фірмова настоянка від Ярослава.


parovoz1.jpg
Проїзд мостом. Фото Сашка

Поїзд двічі зупинявся на фотопроїзд, картинно пускав пару, вмикав фари, всіляко показував "спасибі що живий". Насправді паровозику було херово, йому не вистачало тяги, і почалися "технічні зупинки" - кожні 20 хвилин зупинялися та ще 20 хвилин розкочегарювали потяг. Таким пердячим паром проїхали за три години біля 15 кілометрів.


parovoz2.jpg

Гілка тягнеться між тихих подільських сіл, полів та лісів. Десь біля 13.00 стали надовго, складалося враження, що "вже, мабуть, прийшли" - але таки дотягнули до Бершаді. Зроду не знав, що у Бершаді є залізниця. Не дивно - лише вузька колія, і вокзал (кам'яний, капітальний) стоїть ген на окраїні містечка. Зазвичай тут ходить 2 рейси щодня. На вокзалі нас зустріли дві пожежні машинки, які заправили паровоза водою.

bershad.jpg

Бершадь, тиха та сумирна

Далі зупинилися на станції Устя-2. Насправді майже всі станції (можливо, крім Бершаді) покинуті, є лише навісики. Тут ми полазили по будинку станційного робітника, де час зупинився у червні 2006 року. Комплекс з двох будиночків далеко від села, яких багато на Південно-Західній залізниці, один ще живий. У покинутому надибав собі старий атлас автодоріг України.


abandon1.jpg
abandon2.jpg
Час зупинився

До революції ця гілка, що тягнулася аж з Молдови, належала Обществу подъездных путей. Інфраструктура була дуже грунтовна - скрізь великі станційні будівлі та склади, зараз усе це замкнуте, а поодинокі рейси лякають кіз та курей. Втім, є регулярний рух, рухомий склад та шляхова бригада - і це хоч якась гарантія, що наш вільнолюбний народ не поцупить рейки.


navagoni.jpg

Зазвичай я бігаю за поїздом, але тут особливий випадок. Фото Сашка

Тут же наш потіг отримав потужну підмогу - ззаду причепили тепловоз ТУ-2, в такому режиі іноді їздять туристичні потяги. Справа пішла набагато веселіше - ТУшка штовхала нас, а паровоз гудів та чмихав, натомість весь потяг розігнався щонайменше до 30 км/год.


abandon3.jpg

Покинутий вокзал

Характерно, що ніякого екскурсійного супроводу в подорожі не було. Ніхто нічого не розказував, ми просто їхали та насолоджувалися пейзажем. Нас з Сашком запросили на пейзаж у "командирську" теплушку, де радісно попиячили під стук коліс. На якомусь етапі почали розважатися, стрибаючи між вагонами на ходу - доволі весело. Врешті, перекочували в тамбур і гучно заспівали.


parovoz3.jpg

Паровоз в осінь

До Рудниці прибули вже затемна, тобто в Київ - о 2 ночі. Мандрівка вклалася практично в добу.

Добро:


  • паровозик це дуже кльово, радий, що побачив цього динозавра і відчув, як подорожували люди 100 років тому.

  • Гайворонська вузькоколійка по цікавості краще, ніж Боржавська (менше сіл, цікавіша інфраструктура), але менш мальовнича, ніж Поліська

  • "Добре поїхали" справді добре привезли і відвезли, Ярославова гостинність безмежна


vagon.jpg

Їде столипін, колеса стучат. Фото Сашка.

Зло:


  • на маршруті дуже бракувало хоч мінімального екскурсійного супроводу, ми не дізналися про вузькоколійку та паровоз геть нічого, просто проїхали і повернулися.

  • без харчування сумно, бутерброди у нас були хороші, але весь день на сухпайку зло.

  • все це - провтик не "Добре поїхали", а специфіки виїзду, коли група впала на хвіст чужому туру (німці, власне, теж були без екскурсій і без жратви). Але видається, що можна було щось придумати.


wewewe.jpg

Трохи хорошої інформації:


  • Гайворонська вузькоколійка - залишок велетенської системи вузькоколійних доріг, яку заклало на початку ХХ століття "Товариство під'їздних шляхів". Довжина всіх гілок сягала 700 кілометрів на піку в середині 1950-х років та покривала все Поділля - від Кам'янки у Молдові до Бердичева на заході та Первомайська на сході. Вона задумувалася як допоміжна транспортна система, яка дасть сполучення аграрній глибинці та зможе вивозити сільгосппродукцію, у першу чергу до/від цукрозаводів. З широкою колією лінії сполучалися у Рудниці, Вінниці, Калинівці. Центром був Гайворон з депо та ремонтним заводом, це своєрідна столиця вузькоколійного руху України. З часом частину ліній закрили, частину перешили на широку колію. З початку 2000-х практично все занепало, зараз є рух лише на відрізках Гайворон-Голованівськ та Гайворон-Рудниця.

  • за довжиною Гайворонська залізниця найдовша в Україні (130 км), але за відрізком неперервного руху її випереджає Поліська.

  • в депо Гайворона є люксова мотодрезина на основі старого автомобіля ЗіМ

  • паровоз, який нас тягнув - Гр-280, насправді відносно новий, початку 50-х років. "Гр" означає "германские репарации", їх будували в Німеччині в Бабельсбергу як репарації для СРСР. Теоретично паровоз міг їздити на низькокалорійному пальному (дровах та поганому вугіллі), фактично не хотів, і з відомчих вузькоколійок їх переводили на магістральні шляхи. Всього побудовано 420 таких локомотивів, зараз лишилося 6 живих паровозів цієї серії, в Україні - 2 (ще є Гр-336 на дитячій залізниці в Києві та завмерлий Гр-286 в музеї Колочави).


nahy.jpg

КГ/АМ!!11



Висновки: багато на фото та враження, бідно на інформацію. Загалом сподобалося. Дякую Ярославу Козаку та "Добре поїхали"!

Читання романів Барнза для мене сходинки - з милої  "Англії, Англії" до сильної "Історії світу в 10 1/2 розділах". Від останнього роману "Передчуття кінця" чекав нової вершини - а вийшло на одну донизу.


"Передчуття" починається як типово англійський роман - четверо хлопців з приватної школи, неспішні філософські дискусії та проблеми юнацької сексуальності. В центрі оповіді - головний герой Тоні, його розумний товариш Адріан та химерна Вероніка. На третині тексту любовна та сімейна історія перетікає в детектив - один з парубків накладає на себе руки, а головний герой Тоні через десятки років береться розгадати причини вчинку.

Центр інтриг - щоденник Адріана. Тоні намагається забрати його у Вероніки - своєї пасії в минулому, яка потім стала коханкою Адріана. Герой намагається відтворити ланцюжок подій у житті друга: школа - Кембрідж - роман з Веронікою та напруженість у стосунках з Тоні через це - аспірантура - самогубство. У передсмертній записці Адріан написав: "Життя - непрошений подарунок, і якщо людина вирішує відмовитися від такого подарунку, то має моральний обов'язок прийняти наслідки такого рішення". Паралельно Тоні розповідає історію свого життя: юнацькі мандри Америкою, нудне сімейне життя, помірне існування після розлучення та на пенсії.

Думати, всупереч детективним традиціям, доводиться рівно з останньої крапки останньої сторінки, на якій замість розгадки отримуємо просто ще один факт в ланцюжку. Там, де мало бути велике викриття, маємо another brick in the wall. То про що текст?


На початку оповіді хлопці міркують про історію в найширшому сенсі - від сімейних подій до осмислення часу. Починають вони з банальних визначень "історія - це брехня переможців" чи "самообман переможених". Адріан, який пізніше поріже вени, вважає, що історія - це впевненість як сума нестачі документів та пам'яті. Простіше кажучи, це істина, яку ми відтворюємо на основі неповноти свічень про події минулого. Адріан продовжує: для адекватного розуміння суті історії (відповіді на питання "чому це сталося?") потрібне розуміння мотивів, яке є лише у дійових осіб. Вчитель опонує: мотиви видно з учинків, навіть з результату, із "що сталося" можна відновити "чому".


Якщо перечитати дискусію після закінчення книги, то зрозуміло, що всі елементи детективу працюють не на розгадку самогубства Адріана. Тоні послідовно намагається відкрити факти, щоб зрозуміти мотив вчинку друга. Вже тут видно, що історія - це не факти, а мотиви. Нецікаво, що Адріан вчинив самогубство, це сенсація, про яку всі швидко забули - потрібен сенс, "чому сталося". Екзистенційні міркування нічого не додають для розуміння.

Начитавшись рекламних топів про внутрішній туризм, який завдяки баксу цвіте і пахне, вирішив розігріти старий добрий лайномет. Є чимало місць, де на туриста чекає розчарування - і про них варто розповісти, а також показати на вихід.

Топ-5 туристичних розчарувань України

Софіївка. Є легенда, що граф Потоцький, помираючи, заповідав своїм гайдукам не пускати в парк більше 1000 людей одночасно. Якщо серйозно, то на протязі всього зеленого сезону в вихідні в Умані люди затуляють дерева, і помилуватися пейзажем без двадцяти гостей Софіївки не вийде. Якщо додати паршиву інфрастуктуру навколо - можна назавжди вирішити приїжджати в парк лише вранці в понеділок. Або взимку, в 30-градусний мороз.

sofia.png
Весь парк - на Панорамах

Якщо вас туди занесло: найменше людей - зі сторони сходів біля агроуніверситету. Якщо ви на транспорті - то можна пофотографуватися на мальовничих полях біля Умані, вони симпатичні всю весну та літо.

Альтернатива: Олександрія в Білій Церкві. Нудніше, але спокійніше. А взагалі краще під вечір в Маріїнці погуляти.


Говерла

Гості регіону залюбки піднімаються на вершину від Заросляка - і неабияк пишаються підкоренням (в майці і тапочках) Найвищої Гори України. Стежкою на Говерлу щодня топає кількасот туристів, а значить - не менше 10 бігає по вершині, де знаходиться Найвищий смітник України - загиджений, витоптаний, утиканий сумнівними пам'ятними знаками, завішаний клаптиками ганчірок. Все те, від чого хочеться втекти в гори, концентрується на вершині Говерли і переконує туди не ходити.

goverla.png
Весь підйом на Говерлу - на Панорамах

Якщо вас туди занесло: зачекінилися на вершині - і прогулятися по хребту. Але тільки якщо є час, нормальний одяг та взуття, і хороша погода. Назад повертатися тим же шляхом, Чорногора в тумані блудить.

Альтернатива: будь-яка інша вершина хребта, наприклад, стрімкий Петрос та Піп Іван з руїнами обсерваторії. Красивіше, чистіше, безлюдніше, ближче до природи.


Скалатський замок (та інші малі замки Західної України)

Скалатський вибраний для прикладу, йому вторять Невицький, Надвірнянський, Бучацький та іже з ними. Зазвичай це купа каміння з однією-двома баштами і романтичною легендою. Князь Якецький збудував, Хезе-паша зруйнував, селяни розтягли камінюки на сараї. Екзальтовані туристи можуть додумувати подробиці, але суть незмінна: руїни нудні та однакові, а часом ще й захаращені. Можна сфотографувати десяток замків, а потім довго думати, де який.



Якщо вас туди занесло: мінімальна фотосесія з героїчним лицем на фоні стіни - і геть від нудьги.

Альтернатива: дві ненудні руїни - Кременець та Червоногород. З гори Бона у Кременці відкривається розкішний краєвид, і руїни стін дуже фотогенічні, особливо в тумані - на фоні зеленої трави. В Червоногороді обвалилося пів-вежі, і результат теж мило виглядає на фото. Шпеєр би втішився.


Озеро Синевир

Морське око, перлина Карпат. Невеличке озерце, навколо якого стежкою снує купа людей з автобусів. Є два майданчики з гарними краєвидами, але чи варто дві години трястися найгіршими в Закарпатті дорогами (особливо автобусом, який ходить раз в ніколи), щоб за 30 хвилин обійти озеро? Підкидають місцеві кафе: те, що в туристичному проспекті "обід із закарпатських страв в гуцульській колибі", в реальності - "40 комплексів №1 по 6 на стіл і швидко, бо через півгодини друга група приїжджає!". Родзинка: на майовку в озері плодяться жаби. Вода аж кипить, здоровенні квакозаври плигають навколо водойми. Дорога вгору всіяна свіжими кишками і без того гидотних створінь.

synevyr.png
Прогулянка навколо озера - на Панорамах

Якщо вас туди занесло: прогулятися по гірських маршрутах біля озера. Висоти там помірні, а стежки - марковані. Можна навіть вийти на трасу до Долини. Варіант - поїхати в Колочаву, де є кілька непоганих музеїв.

Альтернатива: високогірні озера Свидовця. Доїхати на УАЗику туди не набагато довше і дорожче - але це найкрасивіші водойми в Карпатах.


Вилково

Українська Венеція. Кожен раз, коли так говорять, один нащадок дожів іде топитися в жабурястому єрику серед хат Вилкова. І не виходить, бо там мілко.

Вилково - однозначно цікаве місто, не схоже на жодне інше. Дельта Дуная - одне з місць, яке треба побачити в Україні. Але рівняти це сонне містечко серед комишів з Венецією - святотатсво. Мало хто знає про Вилково, але ще менше знають, що туди веде 20 кілометрів розбитого в тріск танкодрому від Татарбунар, який плавно переходить в убиту трасу Одеса-Рені. Ще один сюрприз Вилкового - основний аттракціон "поїздка на нульовий кілометр" триває зазвичай півтори години в одну сторону - на човні серед островів. І якщо туди ще можна тримати інтерес до плавнів, то назад хочеться вити комишевим котом.



Якщо вас туди занесло: повністю розслабитися і забути всі рекламні принади. Вилково своєрідне та варте уваги, достатньо розслабитися і "їсти що дають". Спішити нікуди - час тут тягнеться повільно, а автомобіль по місцевих дорогах - ще повільніше. Синхронізуватися з плавнями допоможе цілющий "снаряд" місцевого вина в рюкзаку.

Альтернатива: два снаряди місцевого вина в рюкзаку.

Туристичне задоволення - це побачене / очікування. Тому розслабитися і насолоджуватися - і нудьга відступить. Але дрібка розумного вибору - як сіль до страви, зробить поїздку справді смачною.

У попередній серії: туристичний сайт Visitkiev.ua - гарна спроба, але неохайно зроблена.

КМДА запустило сайт про Київ для туристів http://kyivcity.travel. Реліз АІНа каже, що контент дає управління туризму міської адміністрації, а власне сайт писала дніпропетровська студія Agilie.
Мапа сайту, зробленого на bootstrap, доволі типова: цікавинки для туристів, загальна інформація про місто, трохи інфи для бізнесменів. Але зроблено все це вкрай уєбанськи.

2014-10-18 13-43-49 Київський туристичний портал – Yandex
Яким має бути сайт для місто про туристів? Судячи з потреб юзерів, це має бути розширена зручна версія Travel.Wiki. Де жити, що їсти, куди піти (цікавинки, маршрути) на чому їздити, безпека, традиції.

1. Де жити і що їсти. Фішка сайту - бронювання готелів, велика форма API німецького Фератела прямо на морді. Покриття доволі сумнівне, чому Ферател, а не Букінг чи простигосподи Островок?
Окремо вигружена база закладів мінімальна (наприклад, всього 6 хостелів). Цікаво, що в одному розділів таки підключили карту з базою, але вона не робоча по кліку. Цікаво, до дніпропетровських сайторобів не дійшла теза "не працює - не показуй"? Чи то чиновники з КМДА вирішили вивалити альфу в продакшн?
Їжа - те ж саме, закладів по суті нема. 6 точок фастфуду. Навіщо це робити, якщо можна взяти АРІ нормального геосервісу?

2. Куди піти? Пропонується аж 1 (один!) маршрут по місту. Зате довгий, за 1 день його пройти неможливо. Зроблений на карті, це гуд. Але він не продуманий, початкова і кінцева точка відносно важкі щодо добирання (туди треба додатково їхати/іти від метро). На маршруті взагалі не позначені POI. Туристичні точки на маршруті - без описів, тільки назви, взагалі не зрозуміло, чому треба туди іти. Не продумані переходи між точками (наприклад, незрозуміло, як треба іти від Лаври до Липської. Якщо на транспорті - то на якому і куди? Якщо пішки - то чому не через парки).

В релізі розповідається, що "Интересный Киев" робить для сайта маршрути. Хотілося б вірити, але поки що ні.

Опис місць - дика суміш наївного СЕО і простої безграмотності.

3. Загальна інформація про місто. Людину, яка це написала, треба люструвать томом Мільчина по пустій голові.
Маршрутне таксі «Маршрутка» - це дуже популярний вид транспорту в Києві. По суті це мікроавтобуси які завдяки своїм компактним розмірам, особливим навичкам водіїв та частого курсування досить швидко довезуть Вас в будь-яку частину міста. Через відповідний кольір мікроавтобусів, серед англомовних гостей Києва, цей вид транспорту відомий як «Yellow Marshrutka».
Піздєц. Ту борщага ін єллов маршруткааа, єллов маршруткааа, єллов маршруткааа. У абзаці вагон банальних орфографічних помилок, і нуль корисної інформації (вартість проїзду, збір грошей на вході, графік курсування тощо).
Зате немає жодної згадки про таксі, з його своєрідною київською системою. Це ази, всі путівники розповідають про особливості таксі в містах - крім цього сайту-кадавра.
4. Оформлення.
2014-10-18 14-11-03 Громадський транспорт (Київ, Україна) – Yandex

Дизайн: уйобіщний. Дикий примітив блогового типу, так робили сайти році у 2006. Особливо лякають шрифти у підвалі. Одночасно дві аджаксові крутилки на морді. Стильовий різнобій. Таке відчуття, що дизайном не займалися взагалі. Юзабіліті відсутнє як клас.

Сумарно: видається, що це лайно, зляпане стажером якоїсь підвальної контори за 10 хвилин. Якщо воно зроблено не з кишені киян - то і фіг з ним, здохне з часом. Якщо за це заплатили хоч 1 гривню - краще б сємок купили.

Помста сотника Гаркуші

Колись давно Ява та Павлуша, тореадори з придніпровського села, спробували розрити козацьку могилу прадіда Карафольки, щоб знайти його шаблю. Привид сотника Гаркуші виявився передбачувато мстивим, і, набравшись за 40 років сили, почав гадити українській дитячій літературі. Інакше чим пояснити, що з проміжком у кілька років вийшло дві книги, у яких ідеться про пошуки козацьких скарбів?

"Таємниця козацької шаблі" Зірки Мензатюк - плоть від плоті класичних традицій дитячої літератури - детективна дорожня історія з помірною дозою містики, зав'язана на пошуках давнього скарбу. Посеред доволі традиційних томсоєрівських пригод - ненав'язлива мораль про те, що сміливість, допитливість та безкорисливість - це добре, а жадібність - не від Бога, і таке ж помірне толерування дитячих пустощів.

zirkaВажко сказати, наскільки можна вимагати гостросюжетності від повісті для дітей молодшого шкільного віку, але книга Зірки Мензатюк за жвавістю дії явно поступається епосу про тореадорів, не кажучи вже про пригоди юного англійського мага. Сюжет дорожньої повісті досить довільний, рухається випадковими введеннями другорядних героїв.

Проте є вдала знахідка - фабула повторює популярний екскурсійний маршрут через Дубно, Берестечко та замки Львівщини. Багато читачів були в цих місцях, і їм буде особливо цікаво накласти на текст власні спогади. Схожим прийомом користується Ден Браун, водячи своїх героїв екскурсійними місцями США та Європи. Втім, фактура могла б бути і глибшою, інтрига не дуже зачіпає місця дії.

Іншою удачею автора можна назвати мову твору, в якій тактовно та акуратно, в дусі всієї книги переплітається минуле та сучасне, міське та фольклорне. Проте вийти за межі своєї "касти" авторці не вдалося - все це про інтелігенцію, для інтелігенції та у світі того прошарку, який виглядав мило у "Простоквашино", по-доброму сумно - у "Дивовижних пригодах в 6-Б" Всеволода Нестайка і не від світу сього - у "Таємниці козацької шаблі".

Діє прокляття (автора) сотника Гаркуші - у книзі бачимо типово нестайківський розподіл персонажів з добрими незаможними інтелігентами та обмеженими багачами. Авторка додала перцю - на джипі в неї їздить не просто негідник, а сам чорт з чортовим батьком та мамою (до слова, такі розкішні персонажі в мові не обіграні, а міг би бути хороший полігон для жартів). Радує хоча б те, що головним героям вдалося за рік зібрати гроші на відпустку принаймні на Львівщині і навіть купити іржаву, проте симпатичну "Славуту". А характери тата і мами головної героїні взято з "Простоквашино" - це ліричний чоловік та іронічна, практична жіночка.

Розчаровує головна героїня. Мила та жвава Наталочка абсолютно не має прикмет дитини свого часу. В неї немає типових для сучасних школярів зацікавлень, дівчинка не згадує взагалі нічого, що стосувалося б теперішнього світу дитини. Теоретично, подібні діти зустрічаються у сім'ях гуманітарної інтелігенції, але це сферичне лоша у вакуумі викликає радше недовіру. Незрозуміло, скільки років Наталочці (від 8 до 11 імовірно), де вона вчиться, уподобання тощо (зате вона легко впізнає косий хрест Андрія Первозванного).

Підозрюю, що у авторки є кліше "помірно неслухняна, але хороша дівчинка" на всі часи, і воно вставлене у відповідну сюжетну рамку. Персонажам бракує різносторонності навіть в межах буденної людської поведінки. Персонажі "Тореадорів" Нестайка викликають цікавість та симпатію саме людськими рисами, які стають несподіваними для дитячого максималізму, підігрітого фантазією. Тут все просто - герої виконують свою функцію.

Примушує задуватися патріотична наснага повісті. Чи може бути патріотичною книга, в якій позитивні персонажі не носять вишиванки і не співають козацьких пісень, а автор кількакратно не наголошує, як трикляті москалі обікрали Україну? Імовірно може, але це точно не "Таємниця козацької шаблі". Тут все просто - патріоти хороші, а погані - не патріоти. Хоч трохи відтіняє вишиванковість іронія, з якою авторка ставиться до мами головної героїні - запальної членкині десятка патріотичних товариств.

Цікавий момент в кінці, коли хороші хочуть забрати у "нейтрального" козацьку шаблю, яку той хоче продати за грубі гроші. Що протиставляє авторка золотому дияволу? Апеляцію до патріотизму, заохочення або ж засудження через пресу, і, як ultima ratio - духи предків - поява привидів мертвих козаків. Характерна поведінка та мрія патріотичної жінки - коли нічого протиставити, спочатку скандал, а потім мрія про могутніх пращурів.

Це була б просто прохідна дитяча книга, трохи пересолена вишиванковим патріотизмом, якби її зненацька не включили до шкільної програми. Тепер вчительки та батьки будуть копати бібліотеки та Мережу в пошуках шаблі - сподіваюся, недовго. Бо цей "роман дю гаре" для молодшого шкільного віку цілком можна взяти дитині в дорогу, але навіщо робити його вивчення обов'язковим - таємниця куди заплутаніша, ніж у Зірки Мензатюк.

#icebucketchallendge дійшов до мене. Вважаю, що кумедні розваги - це завжди добре, і такий стимул до добродійності - це гуд.



Естафету отримав від Саші Кубова, передаю Васі Пастушині, Антону Письменному та Міші Шевченку.



Кошти жертвую хлопцям на Сході та Мотохелпу, який витягує з халепи мотоциклістів.


Теги:

Писалося

травень 2016
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    

Теги

Навігація

RSS Atom



Розроблено LiveJournal.com
Designed by chasethestars